ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАНАІ НЇ СЛВА НЇ ВОЛЯІ // ХРИСТО ВОСКРЕС ВОІСТИННАІ ВОСКРЕС

Джерело: Стаття про рушник із сайту-джерела

http://rohatyn.com.ua/%D1%82%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%80%D1%83%D1%88%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0/:

«Ганна заглянула у шафу, щоб взяти накриття великоднього кошика й випрасувати його до свят. У цю ж мить з-поміж купи домашнього вишиття визирнуло домоткане полотно з синьо-жовтим пташеням. «Мамина реліквія», – шепнула вона і, пригорнувши до себе рушник, поринула в минуле роду Самборських, як у сон. Моторошний і дуже правдивий, який малював в її уяві те не загублене, не зруйноване системою, що зберегла пам’ять про найближчих людей…Зібравши спогади цієї родини, хочу поділитися ними й з вами, розповівши їх у трьох оповідках, що об’єднають минуле, сьогодення та майбутнє.

Отож, історія перша – «Батьківська хата»

Сивочола бабуся з тремтячими руцями сиділа на стільці у просторій світлиці. З-під  цупкої хустки виглядали сиві пасма волосся, які завчасу посріблили не довгі роки, а пережите, вистраждане, невблаганне. Воно мимоволі навідувалось до старенької у спогадах, коли брала до рук свого великоднього рушника. Цією жінкою була Віра Закутинська, дочка патріотичного роду Самборських, колишня прихильниця ОУН-УПА. Її батьки Василь і Катерина із Дичок важко трудилися на хліб насущний. Облаштувавши у рідному селі затишну хату, подружжя ростило трійко дітей і мріяло про добру долю для кожного з них. Але  спокій міг тільки снитися їм: розпочалась війна, діти разом з молоддю пішли в повстанці. Син Іван з 1942-го став членом Юнацтва ОУН, стрільцем самооборони, а доньки Віра та Ганна – прихильницями національно-визвольної боротьби ОУН-УПА. Тож хлопці з лісу гуртувалися в хаті Самборських частенько, під ліжком однієї з кімнат навіть облаштували криївку, тому острах викриття переповнював сім’ю щоночі. Вони ж бо вірили у краще, вірили в Україну і у відповідальність справи, яку творять заради незалежної батьківщини.

Та горе все-таки спіткало їх неочікувано. Гарний на вроду Іван переодягався у жіночу одежу та збирав для повстанців вісті в Рогатині. Одного дня юнака вистежили енкавеесівці та влаштували допит. Після довгих тортур розпеченим дротом «Петолько» зламався, пообіцявши катюгам виконати їх умову – видати свого керівника. Тож працівники НКВС відпустили його, пригрозивши – за втечу уб’ють всю родину. Іванко не зміг зрадити друзів, тому передавши вісточку сім’ї, сховався у лісі. А вороги своє попередження виконали, пізно вночі увірвалися на обійстя Самборських та після тривалого обшуку підпалили батьківську хату.

У полум’ї «помирав» їхній «собор» щастя, а з ним – все  нажите за роки важкої праці. Загорнувшись у невеликий обрус зі столу, який схопили тікаючи, заплакана родина дивилася на згорілу хату, а холодний лютий нашіптував «за віру в Україну тепер іти нікуди». Адже від ворогів народу відмовилися фактично усі – хто ж хотів у заслання? Та біда загартувала, подарувала надійний тил – Лук’яна та Марію Йоників. Попри загрозу життю, односельчани прийняли Самборських до своєї хати й до жовтня 1947-го ділили з ними «ложку пісної зупки», ховали від своїх і чужих ворогів.

А десь поруч у такої ж сердечної родини в Руді переховувалася їхня доня Ганна, котрій теж дивом вдалося врятуватися від смерті. Схопивши якось дівчину, військові заставили показати її місце сховку повстанців,  проте кмітлива краянка завела їх у нетрі лісу.

«Коли «червоні» зрозуміли про обман, то штовхнули  тітку в кущі та почали стріляти. Вона дивом уціліла, – згадує п.Ганна. – Пізньої ночі поранена блукала лісом, поки не побачила хати Марії Маслій,  попросила її переночувати. По закривавленій сорочці господарі зрозуміли: перед ними не загублене дівча, а повстанка. Проте навіть після цього змилосердилася і вісім місяців давала прихисток у своєму домі. Тітка навіть з хати не виходила, боялася, щоб не викрив хто, бо обшуки у цій місцевості проводилися дуже часто».

Щира молитва не дала загинути Ганні та всьому роду Самборських. Невдовзі тепла пора принесла на колишнє згарище надію: повстанці допомогли Василю й Катерині звести нову оселю. Здавалося, нарешті все налагодиться, тут знову защебечуть діти-ластів’ята  та у «свіжих» стінах не нажилися довго, сюди теж нагрянули «визволителі» та депортували Василя, Катерину і Ганну в Омську область. Дивом врятувалася тільки Віра, проте тільки Богу відомо, скільки «добра» відчуло на собі дівча на рідній землі. «Коли військові забрали мамину сім’ю, то залишилася зі старенькою бабусею, – зізнається Г.Закутинська. – Гірко було їй, мусіла завжди переховуватися. Мама розповідала, що військові шукали її, тому часто спала у полі, на сіні… Одного разу за «наводкою» доброзичливців її навіть застали у хаті односельчан. Але господар швидко зметикував і сказав, що мама їхня позашлюбна донька. Так врятував».

Краянка зізнається: у буремні 40-ві добрі люди траплялися на шляху рідних дуже часто, хтось допомагав ложкою страви, хтось теплом оселі, одна жінка – Катерина Огренда під час обшуків навіть спала з мамою у скирті сіна, аби не боялася сама. Тож поміж ворогів, були і друзі, тепло серця яких спонукало її у 2008 році написати настільну книгу пам’яті родини «Сумна дорога до волі». У віршованих рядках видання членкиня літературно-мистецького товариства «Журавлі» Ганна Закутинська, власне, й оповіла про пережите, вистраждане, висловивши вдячність родинам тих небайдужих краян.

Історія друга – «Мамина реліквія»

Настав найважливіший для Віри день – весілля, але навіть він не зумів стерти смуток з очей майбутньої нареченої. Під вінець дівча ішло без благословення своїх батьків. Так хотілося, аби розділили її щастя, втім про це могла тільки мріяти. Рану розлуки трохи загоїло сімейне життя, троє ангелят-діточок. Зрештою, змінивши прізвище, Вірі Самборській вдалося забути про переслідування НКВС та пожити у спокої. Щоправда, у післявоєнні роки до подружжя навідався чоловік, який просив подивитися на «невловиму повстанку». Та це вже була історія без сумного завершення.

Трохи згодом повернулися із заслання батьки Віри. З Омського краю привезли вишиті образи і великоднього рушника. Цю бабусину реліквію родина Закутинських  досі береже, як зіницю ока, вона ж бо їхня пам’ять. «Мама завжди любувалася цим рушником, пригортала до себе, вішала між образів у хаті, – поринає у спогади п.Ганна, – тому сьогодні він дуже цінний для мене».

Жінка зауважує, що цей великодній атрибут має свій невеликий секрет.  «Колись ми з сестрою намагалися прочитати, що написано на полотні, але не виходило, мама порадила підійти з ним до дзеркала, – каже. – Тоді й побачили великодні «Христос воскрес! Воістину воскрес!», а також рядки державного славня «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля». Мама розповіла, що «метод» вишивання у дзеркалі українці використовували, аби замаскувати від ворога заборонені елементи».

Взявши у руки домоткане полотно, вишите кольоровими нитками, помічаємо народний символ – калину, синьо-жовті барви, а в  центрі три яскраві пташки. Гадаємо, вони символізують трьох дітей Катерини Самборської. На маминому великодньому рушнику усі туляться вкупці, як колись, у дитинстві. Середнє синьо-жовте пташеня, ймовірно, син Іванко, котрого після заслання батьки не застали живим. Під час облави хлопця убили та поховали з іншими повстанцями  на рогатинському кладовищі.

«Дідусь водив мене на могилу дядька, – зізнається Г.Закутинська. –Тоді я ще була дуже юною, але пам’ятаю його розповідь, як вдалося відшукати, місце спочинку сина. Чоловік, який копав ями, розповів, що тут разом із хлопцями поховали дівчину. Насправді це був переодягнений наш «Петолько»».

Історія третя – «Спогади онукам»

Напередодні Великодня зістарену часом реліквію взяли у рученята правнуки й довго розглядали, запитуючи у бабусі, що написано на ній. Тоді Ганна Закутинська не роздумуючи відкрила малечі таємницю їхнього роду. Відтоді  фамільний рушник з особливими символами  не застоюється у домашній шафі. Він став родзинкою різних шкільних та бібліотечних заходів, як і спогади Самборських. Впевнені, що ця родинна історія не зникне у вирі часу, якщо є ті, хто передає її з покоління у покоління, а також ті, хто взяв із неї свої життєві уроки. Це тішить, адже рядки спогадів вчать нас, українців, вважливих істин, котрі, на жаль, нівелюємо, будуючи нову державу. А саме єдності, підтримки та вміння прислухатися один до одного. «Мої рідні пережила дуже багато горя, але, думаю, якщо б повернути ті часи назад, вони б навряд чи обрали інший шлях, аніж тернисту дорогу боротьби за українську Україну, – каже п.Ганна. – Так, карма «ворогів народу»  довго переслідувала їх після заслання, бо ж не могла повернутися у рідне село тітка, часто цькували у школі її дітей, але мої близькі свідомо зробили свій вибір та дотримувалася його до останнього подиху. Та розповідаючи їхнє минуле хочу сказати інше. Ніхто б не вижив у ті холодні духом 40-і, якби не братня любов краян, які під прицілом страху були щедрі на милосердя і людяні вчинки. Думаю, саме така братня любов і має значення. Але ж чи здатні на неї ми, покоління сьогодення?..»

Ольга ВЕРБ”ЯНА.

Таємниця великоднього рушника. Квітень 30, 2019, 10:00 // РОГАТИНСЬКА ЗЕМЛЯ. (Івано-Франківська обл.).