Тарас Шевченко, 1840

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози… Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу…

Одну сльозу з очей карих —

І… пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову, /125/

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі…

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині…

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду…

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило…

Лягла спочить… А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні… А я… А я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну…

А слова — немає…

А за лихо… Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться

На людей душою —

Пекло йому на сім світі,

А на тім… /126/

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється…

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком — люди не побачуть,

То й не засміються…

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки… не засиплють

Чужим піском очі…

Отаке-то… А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує —

Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev115.htm